ISSUE 1-2021
INTERVIEW
Роман Темников
STUDIES
Владимир Воронов Марян Бруновски
OUR ANALYSES
Анастасия Тихомирова
REVIEW
Любовь Шишелина
APROPOS
Игорь Яковенко


Disclaimer: The views and opinions expressed in the articles and/or discussions are those of the respective authors and do not necessarily reflect the official views or positions of the publisher.

TOPlist
STUDIES
«НЕПОМАРАНЧЕВА» РЕІНКАРНАЦІЯ ТИМОШЕНКО І ЮЩЕНКА
By Otar Dovzhenko | Journalist, Ukraine | Issue 1, 2021

     Внаслідок дострокових парламентських виборів до влади в Україні повернулась команда, яка 2004-го уособлювала «Помаранчеву революцію», але з іншою риторикою, методами і метою.

     2007-й увійде в історію України як рік найтривалішої політичної кризи, що була залагоджена мирним шляхом; рік «реставрації Майдану», щоправда – під дещо іншими гаслами й геть без колишнього романтичного ореолу, що супроводжував команди Ющенка і Тимошенко у 2004-2006 роках. Якщо 2006-й був роком остаточного руйнування міфу про Майдан, то 2007-й приніс спростування міфу про розчарування: громадяни України спромоглися ще раз масово піти на вибори й підтвердити, нехай із мінімальною перевагою, свій вибір на користь «помаранчевої», а не «біло-блакитної», суспільно-політичної парадигми. І хоча до останньої хвилини, навіть під час затяжного поіменного голосування у Верховній Раді (рівень недовіри виявився настільки високим, що депутати більше не покладаються на електронну систему «Рада»1 ) всім видавалось, що численна і могутня когорта супротивників Юлії Тимошенко за будь-яку ціну не допустить її до прем’єрського крісла, півторамісячна післявиборна епопея скінчилась позитивно для лідерки найпопулярнішої опозиційної, а тепер – провладної сили. Скептики не втомлюються наголошувати, що успіх Тимошенко буде скороминущим; реалісти ж указують на наближення наступних виборів – президентських, які мають відбутись наприкінці 2009 року. Позаяк українське суспільство дуже інерційне, і поява та «розкрутка» нового політичного топ-обличчя не є справою одного року, ймовірно, що головними учасниками боротьби-2009 стануть усе ті ж Віктор Ющенко, Віктор Янукович та Юлія Тимошенко. До другого ешелону політичних лідерів, для яких політичний пасьянс осені 2007 року виявився сприятливим, входять голова Верховної Ради Арсеній Яценюк, лідер блоку власного імені Володимир Литвин та голова Ради національної безпеки і оборони Раїса Богатирьова.

     Вибори-2007: найбільший сюрприз – відсутність сюрпризів
     Дострокові вибори народних депутатів були особливими хоча б тому, що призначались чотири рази. Перші два Укази Президента Ющенка про їх проведення – спершу наприкінці травня, потім – улітку, - були проігноровані парламентською коаліцією у складі Партії регіонів, Соціалістичної та Комуністичної партії. Те, що вибори врешті-решт відбулись і не були саботовані урядом Януковича та парламентською більшістю, - що означало б їх провал або, принаймні, вельми сумнівну легітимність, - «біло-блакитні» називають компромісом задля подолання кризи та недопущення громадянської війни.
     Хоча насправді «громадянська війна», навіть якби відбулась, обмежилась би бійкою підпорядкованих Уряду та Президенту спецпідрозділів у межах Печерського району міста Києва. Суспільство, на відміну від кінця 2004 року, сприймало події в Києві цілком байдуже, і не лише не збиралося брати до рук зброю, але й ігнорувало мітинги, які мало не щодня проводили обидві сторони. Це, зрештою, сприяло виникненню цілої індустрії постачання до столиці платних мітингувальників, які були «вільноконвертованими», себто брали участь як у провладних, так і в опозиційних мітингах, і отримували за це щодня від 10 до 30 доларів. Імітація «протистояння Майданів», звісно, не залишилась непомітною для медіа, і вся країна була в курсі штучності, зрежисованості масових акцій на Майдані Незалежності, який цього разу окупували найманці Януковича, і Європейської Площі, де гуртувались люди з прапорами Ющенка і Тимошенко.
     Утім, для тих читачів «РВ», які не встигають устежити за непередбачуваним плином української політики, необхідний історичний екскурс у події 2007 року.
      До виборів. Нагадаємо, з літа 2006 року Головою Верховної Ради України був лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, а Прем’єр-міністром – лідер Партії регіонів Віктор Янукович. Ці дві політичні сили, а також найменш чисельна в парламенті Комуністична партія, входили до парламентської більшості, яка від початку мала 236 мандатів. Блок «Наша Україна», якому так і не вдалось домовитись про переформатування так званої «антикризової коаліції» та формування коаліції «широкої», а також Блок Юлії Тимошенко перебували в опозиції. Стосунки між цими силами були доволі напруженими: тимошенківці звинувачували Віктора Ющенка та його політичну силу у зраді «помаранчевих» ідей2 , тоді як «нашоукраїнці» вбачали у зростанні популярності Тимошенко загрозу для президентства Ющенка.
     Дезінтеграція опозиції досягла апогею у січні 2007 року, коли БЮТ разом із «антикризовою коаліцією» проголосував за урядовий проект «Закону про Кабінет Міністрів», який істотно обмежує повноваження Президента на користь Прем’єр-міністра. Коаліція розплатилась за голоси бютівців ухваленням закону, що дозволив політичним силам позбавляти повноважень депутатів місцевих рад, які перебігли до інших фракцій (за допомогою цієї норми БЮТ сподівався повернути втрачені позиції у багатьох регіонах). У державі, одна частина якої визнавала старі, а інша – нові повноваження Президента та Прем’єра, запанувало безвладдя. Тим часом, депутати з опозиційних фракцій один за одним приєднувались до парламентської коаліції. Ще у січні це зробили нашоукраїнці Волков і Заплатинський, і до кінця березня більшість поповнилась понад двадцятьма членами БЮТ і «НУ». Зокрема, майже у повному складі у більшість перейшла група Партії Промисловців і Підприємців Анатолія Кінаха, якого вважали одним із лідерів «Нашої України». Як і завжди в подібних випадках, опозиція заявила, що перебіжчиків купили, озвучивши суми від кількох до кільканадцятьох мільйонів доларів; ті ж або не коментували своє рішення, або пояснювали його «державницькими» мотивами.
     Масове перебігання опозиціонерів до лав більшості поставило команди Ющенка і Тимошенко перед загрозою втрати не лише свого представництва у парламенті: у коаліції не приховували, що прагнуть зібрати понад 300 мандатів – кількість, необхідну для внесення змін у Конституцію. 23 березня у Верховній Раді було оголошено3 про переформатування «антикризової коаліції» на «коаліцію національної єдності», яка мала 258 «баґнетів». Зважаючи на рівень деморалізованості та зневіри опозиційних депутатів, формування конституційної більшості видавалося цілком реальним. Розуміючи серйозність загрози, опозиція – Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна» та напівмаріонетковий політичний проект Юрія Луценка «Народна Самооборона», який більшість експертів оцінювала як спробу Ющенка частково «відмити» свою команду від звинувачень у корупції, - об’єдналась і провела у Києві масовий мітинг 31 березня. Резолюцією зборів прибічників опозиції стало звернення до Президента із закликом розпустити Верховну Раду V скликання під приводом одного або декількох порушень Конституції, якого припустились під час формування, а потім – переформатування коаліції. Президент, хоч і був, звісно, наперед обізнаний із цією резолюцією (якщо не був її співавтором), узяв пару днів на роздуми, а 2 квітня підписав Указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради та призначення дострокових виборів народних депутатів на 27 травня.
     Легітимність цієї радше політичної, ніж правової дії була вочевидь сумнівною, і Віктор Ющенко напевно знав, що коаліція не визнає Указ чинним; окрім юридичного обґрунтування, він відразу наголосив на моральних передумовах свого вчинку: «Порушення Конституції України, серед яких ключовим став неконституційний характер створення коаліції, створили однозначні правові й політичні підстави для розпуску парламенту». Верховна Рада того ж вечора відповіла постановою «Про політичну ситуацію в Україні…», якою визнала Указ незаконним і заборонила Кабінету Міністрів виділяти гроші на підготовку дострокових виборів.
     У наступні два місяці президентсько-опозиційна та парламентсько-урядова «армії» перебували у стані війни та взаємного невизнання. Немає сенсу перелічувати тут усі кроки та заяви обох сторін, супроводжувані, як уже було сказано вище, «купленими» масовими акціями та оплаченими медіа-кампаніями. Політичне життя України перетворилось, без перебільшення, на хаос і фарс. У квітні «полем битви» став Конституційний Суд, до якого звернулась коаліція із проханням визначити конституційність Указу Президента. Глава держави, у свою чергу, звільнив декількох суддів Конституційного Суду, призначених за його квотою, що поставило під сумнів наявність кворуму КС. Посилаючись на неможливість з'ясування конституційності Указу, коаліція саботувала підготовку до виборів 27 травня, і Президент, розуміючи безперспективність проведення виборів власними силами, переніс день голосування на 24 червня4 .
     Наприкінці травня у цій «війні» пролилась перша і остання кров: працівники Управління державної охорони, підпорядкованого Президентові, намагались захопити Генеральну Прокуратуру, аби забезпечити роботу призначеного Ющенком в.о. генпрокурора, проте наразились на опір спецпідрозділів МВС. Проурядова пропаганда подала цей конфлікт як такий, що загрожує країні громадянською війною, а Президент, намагаючись збалансувати раптову перевагу опонентів, своїм Указом підпорядкував собі Внутрішні війська (найбільш боєздатні частини Міністерства внутрішніх справ) та публічно заручився підтримкою армії в особі Міністра оборони Анатолія Гриценка5 .
     Утім, відкрите протистояння не заважало Президентові та його команді вести переговори – іноді відкриті, але частіше таємні, - з лідерами коаліції, переконуючи їх у необхідності перевиборів. На їх користь свідчили й результати соціологічних опитувань, за якими і Партія регіонів, і Комуністична партія у разі дострокових виборів покращили б своє становище у ВР у порівнянні з V скликанням. «За бортом» мала опинитись лише Соцпартія, від якої, як і передбачалося, через зраду та перехід у табір опонентів відвернулась більшість виборців. Відтак, поступово всі лідери парламентських сил, крім спікера Олександра Мороза, звикли до думки про невідворотність перевиборів. Щоправда, наприкінці квітня коаліція почала погрожувати Ющенкові достроковими президентськими виборами (на яких він не мав би жодних шансів на перемогу), а Верховна Рада не припиняла ухвалювати закони, які не набували чинності без підпису Президента. Принциповим для обох сторін був і порядок призначення виборів: коаліція вимагала рішення Верховної Ради, опозиція ж (передусім БЮТ) наголошувала на тому, що V скликання вже не може ухвалювати жодних рішень. Тож навіть після того, як було досягнуто непублічних домовленостей про дострокові вибори між Ющенком (Балогою), Януковичем (Ахметовим) і Тимошенко, про людське око тривала боротьба.
     Достеменно невідомо, яким саме був предмет домовленостей між Президентом та Партією регіонів. Найбільш імовірною6 є версія про «широку коаліцію», себто створення парламентської більшості на базі пропрезидентської фракції та Партії регіонів. Це дозволяло ПР звільнитись від соціалістів та комуністів (небажаних союзників, чий популізм дорого коштував коаліції), при цьому залишившись при владі та виправдавши свої дії перед виборцями «об’єднанням України». Політична байка про те, що Ющенко, обираючи між Тимошенко та Януковичем, сказав собі «з неї мені не вдасться зробити українку, а з нього – можливо», не позбавлена раціонального підґрунтя: Ющенку та його правій руці – главі Секретаріату Президента Віктору Балозі – віддавна легше розумітись із «біло-блакитними», ніж із тимошенківцями. Звісно, кожна із сторін мала в планах якимось чином перемудрити іншу, спираючись на вдаліші, ніж дані соцопитувань, результати виборів.
     Тим часом опозиція, усвідомлюючи недостатню переконливість підстав для розпуску ВР, «підкріпила» рішення Президента, відмовившись від своїх депутатських повноважень. Українська Конституція називає повноважною тільки таку Верховну Раду, в якій «обрано понад 2/3 складу». Неоднозначне формулювання було витлумачене опозицією таким чином: якщо понад 151 депутат відмовляється від мандатів, Рада стає неповноважною; для того ж, аби Центральна виборча комісія не зареєструвала замість тих, хто здав мандати, наступних кандидатів із виборчих списків «НУ» і БЮТ, блоки швидко провели з'їзди й анулювали списки. При цьому, звісно, щокроку озираючись одне на одного та відкрито демонструючи недовіру – у ЗМІ не раз з’являлась інформація про те, що в останній момент чи то «НУ», чи БЮТ відмовляться покидати Верховну Раду. «Озброєна дружба» між ющенківцями й тимошенківцями навіть була засвідчена призначенням Олександра Турчинова першим заступником Секретаря Ради Національної Безпеки і оборони. Коаліція тлумачила Конституцію по-своєму і не вважала складання опозицією мандатів підставою для розпуску ВР.
     5 червня Президент підписав Указ, яким вибори було призначено на 30 вересня. Цього разу мотивацією для перевиборів була вже відсутність конституційного складу Верховної Ради. Партія регіонів та комуністи намагались «виторгувати» місяць, вкрай необхідний їм для передвиборної агітації, проте Ющенко не поступився, і всі політичні сили, які мали намір брати участь у виборах – зокрема й соціалісти, які до останнього моменту тримались за ВР V скликання – почали активно готуватись. Ще одним указом – четвертим – від 1 серпня Президент уточнив порядок проведення виборів.
     Виборча кампанія. Реальна виборча кампанія розпочалась набагато раніше за старт офіційної (2 серпня – за 60 днів до виборів); фактично вона тривала з квітня, коли стало ясно, що політична криза рано чи пізно завершиться достроковими виборами. Пропрезидентські блоки («Наша Україна», «Народна Самооборона» та «Українська правиця», які у серпні утворили єдиний блок із 9 партій «Наша Україна – Народна Самооборона») та Блок Юлії Тимошенко провадили цю дострокову кампанію успішніше за Партію регіонів та її союзників, зумівши пояснити своєму електорату, навіщо потрібні перевибори, тим часом як «біло-блакитним» непросто було довести необхідність того, що вони протягом кількох місяців називали беззаконням і державним переворотом. Позаяк однією з домінант медійно-інформаційного простору України є песимістичне сприйняття економічної та політичної ситуації («бідність», «руїна», «занепад», «інфляція»), політичні сили, які пропонують виправлення шляхом радикальних змін, завжди перебувають у виграшному становищі в порівнянні з тими, які борються за збереження status quo. Як і 2004 року, помаранчеві боролись за владу, а не за її збереження, і могли відкрито критикувати уряд Януковича (щоправда, «нашоукраїнці» робили це з меншою охотою, пам’ятаючи про велику ймовірність союзу з Партією регіонів після виборів), тоді як «біло-блакитним» залишалося апелювати до доволі сумнівних економічних та соціальних досягнень за рік роботи уряду.
     Відповідальність за проведення виборчої кампанії узяла на себе «група Ріната Ахметова» - частина Партії регіонів, очолювана Борисом Колесниковим, який і став головою виборчого штабу. До «прохідної частини» 7 виборчого списку ПР було включено кільканадцятьох перебіжчиків з БЮТ і «НУ», яким, очевидно, було заздалегідь обіцяно депутатство у разі перевиборів. Серед них опинився й Сергій Головатий, якого вважали одним із найпослідовніших і найпереконаніших «помаранчевих», і який після першого Указу Президента виступив проти розпуску ВР. Також до списку було запрошено представників дрібних політичних сил – Нестора Шуфрича (СДПУ(о), Юрія Бойка (Республіканська партія України) та Інну Богословську (партія «Віче»). Ці легіонери були потрібні партії, що завжди потерпала від браку публічних політиків, та в результаті обличчям ПР протягом виборчої кампанії стали люди, які раніше асоціювалися з іншими політичними силами, відтіснивши на другий план «стару гвардію» і формальних лідерів партії. Таким чином, ПР зарекомендувала себе як політична сила, членство у якій не залежить від поглядів і переконань, що не в останню чергу вплинуло на результати виборів. Нарешті, абсолютно карикатурним було звернення буквально в останні тижні виборчої кампанії до старої доброї агітаційної зброї, яку ПР видобуває з чохлів щоразу перед виборами: референдуму щодо вступу до НАТО та надання офіційного статусу російській мові. Цього разу Партія регіонів лише зашкодила собі, позаяк навіть найбільш зашорені та політично неграмотні виборці давно зрозуміли, що мовне та натовське питання – лише опудала багаторазового використання. Пропаганда опонентів швидко і ефективно нейтралізувала ці меседжі, поставивши доречне риторичне запитання: хто заважав урядові Януковича протягом року реалізувати ідею референдуму?
     Об’єднання трьох пропрезидентських блоків в один, як тоді казали, «мегаблок» тривалий час було на межі зриву; лише 2 серпня представники дев'яти партій підписали угоду про утворення виборчого блоку «Наша Україна – Народна Самооборона». До блоку увійшли партія Президента «Народний Союз Наша Україна» на чолі з В’ячеславом Кириленком; «приватизована» Юрієм Луценком партія «Вперед, Україно!», від імені якої до списку було включено діячів «Народної Самооборони»; Християнсько-Демократичний Союз Володимира Стретовича; Партія захисників вітчизни Юрія Кармазіна; Європейська партія України Миколи Катеринчука; партія «Пора» Владислава Каськіва; три партії «Української правиці» - Українська Народна партія Юрія Костенка, Народний рух України Бориса Тарасюка та Українська республіканська партія «Собор» Анатолія Матвієнка. Десята партія – Конгрес українських націоналістів – відмовилась від вступу до блоку після виключення її лідера Олексія Івченка з виборчих списків «Нашої України» 8 . Обличчям блоку, який складався переважно з «карликових» партій, мали стати п’ятеро молодих, успішних і харизматичних політиків: Юрій Луценко, В’ячеслав Кириленко, Анатолій Гриценко, Арсеній Яценюк та Микола Катеринчук. При цьому першість Луценка, як політика з найвищим особистим рейтингом, не пішла блокові на користь, адже екс-міністру внутрішніх справ ще не забули ані соціалістичного минулого, ані порушення обіцянки не працювати в уряді Януковича. Голова Секретаріату Президента Віктор Балога, якого до списку не включили, залишився «сірим кардиналом» об’єднаного блоку, хоча у лавах «НУ-НС» відразу виникли непідконтрольні йому центри впливу. Сама виборча кампанія «НУ-НС» була неорганізованою і безпорадною; її увінчала особиста участь в агітаційних мітингах Президента Ющенка, який прямо закликав голосувати за блок, втрачаючи, таким чином, статус «Президента всієї України». Перетягування линви між Луценком і Балогою-Кириленком спричинило також ще одну серйозну помилку: замість бренду «Наша Україна», знайомого всім виборцям, і абревіатури «НСНУ», також доволі впізнаваної, рекламувати довелось видозмінений бренд «НУ-НС».
     Найменше змін у порівнянні з 2006 роком зазнав виборчий список Блоку Юлії Тимошенко: як і було обіцяно, всі, хто не перебіг до коаліції, отримали місця у «прохідній» частині. Вакантні місця були заповнені новими союзниками Тимошенко – Партією «Реформи і порядок», яка відкололась від «Нашої України» ще 2005 року. У першій п'ятірці замість лідера Української соціал-демократичної партії Василя Онопенка, який очолює Верховний Суд України, опинився Йосип Вінський – колишній соціаліст, який конкурує з Олександром Турчиновим за звання правої руки Юлії Тимошенко. БЮТ не довелось витрачати сили і час на внутрішню боротьбу за місця і вплив; блок не змінював ані бренду, ані символіки, ані риторики 2006 року, тому мав величезну конкурентну перевагу над ПР і «НУ-НС». Цього разу виборча кампанія тимошенківців, спонсорована, окрім власних бізнесменів, Ігорем Коломойським, була справді великобюджетною. Не сподіваючись, як 2006-го, перемогти «самоплином», БЮТ поклався на три засоби впливу на електорат – масштабну телевізійну рекламну кампанію, передвиборний тур (спілкування з виборцями наживо вважають сильною стороною Тимошенко) та відверто популістські обіцянки. Виборча програма «Український прорив», яку ще влітку почали рекламувати окремо, складалась переважно з неконкретних обіцянок та гасел, нагадуючи статут тоталітарної секти. Естафету популізму були вимушені перейняти й інші політичні сили, які пообіцяли виборцям багато нездійсненних речей, які, втім, неможливо порівняти з двома головними обіцянками БЮТ: скасуванням загального військового обов’язку вже 2008 року (замість запланованого урядом Януковича 2010) та поверненням протягом двох років усіх внесків Ощадбанку СРСР, які «згоріли» внаслідок інфляції початку 90-х. Яскравою і успішною виборчою технологією – своєрідним ноу-хау БЮТ в Україні – стало підписання угод із територіальними громадами. За цими угодами, які, звісно, не мають жодного юридичного значення, а лише символічне, Юлія Тимошенко зобов’язувалась допомагати конкретному населеному пункту та вирішити його проблеми у разі, якщо стане прем’єр-міністром. Що ж до міфології Майдану та революції 2004 року, то цього разу обидві політичні сили (які, відтак, навряд чи доречно називати помаранчевими, радше постпомаранчевими) відмовились від їх використання, пам’ятаючи, як зіграло проти «НУ» 2006 року недоречне гасло «Не зрадь Майдан!».
     Комуністична партія, якій соціологи гарантували 5-7 відсотків голосів (зростання в порівнянні з 3,6% 2006 року відбулось за рахунок розчарованого електорату ПР, Соцпартії та Наталії Вітренко), вирішила не напружуватись і провела доволі непомітну виборчу кампанію. Володимир Литвин, який минулого разу трохи не дотягнув до тривідсоткового бар’єру, вирішив знову спробувати себе в ролі третьої сили, але цього разу робив ставку лише на власне прізвище. У списку його іменного блоку практично не було впізнаваних облич, а головним слоганом кампанії стало «Україні потрібен Литвин». Останніми ж із реальних претендентів у «поїзд» застрибнули соціалісти Олександра Мороза, які ще у вересні сподівались на збереження V скликання та свого спікерського поста у ньому. Включившись у виборчі перегони, соціалісти побудували свою кампанію на іменах «своїх» міністрів Цушка (якого невдало спробували канонізувати як рятівника України від громадянської війни) і Ніколаєнка, а також ідеї децентралізації влади. Втім, доля СПУ вже мало залежала від виборчих технологій: усі соцопитування свідчили про те, що розчаровані виборці відвернулись від цієї партії після того, як улітку 2006 року вона перейшла з «помаранчевого» до «біло-блакитного» табору. Усе суспільство сприймало це «електоральне покарання» 9 як невідворотне.
     Було ще кілька політичних сил, чия присутність під час виборчої кампанії в інформаційному просторі була помітна. Це, зокрема, Прогресивна Соціалістична Партія України Наталії Вітренко; створена колишнім бютівцем Михайлом Бродським Партія вільних демократів; ВО «Свобода» Олега Тягнибока; блок із провокаційною назвою «КУЧМА», очолюваний Олександром Волковим. Політичних сил, які брали участь у виборах заради самої участі, не маючи жодних надій на наближення до 3%-вого бар’єра, виявилось несподівано мало. Усього суб'єктів виборчого процесу було 20 (у 2006 році – 45).
     60-денна виборча кампанія була найбільш, сказати б, віртуально-медійною в історії українських виборів. Кількість політичної реклами у ЗМІ перевищила всі дозволені ліміти, а масштаби поширення прихованої реклами сягнули того рівня, коли жодна політична новина в інформаційних телепрограмах не виходила, не будучи оплаченою тим чи іншим виборчим штабом. Ситуація тотальної продажності новин та ток-шоу знаменувала остаточний відхід від професійних стандартів, проголошуваних ЗМІ у 2005 році. При цьому обслуговування політичних сил здійснювалось як «уроздріб» (оплачувалась кожна публікація), так і «гуртом» (коли політична сила домовлялась про перманентну лояльність певного ЗМІ) практично незалежно від того, до якого табору був прихильний власник медіа. Характерною була також «дуель рекламних роликів»: великі політичні сили пародіювали та критикували рекламу опонентів.
     Одним із визначальних чинників, що вплинули на результати виборів, були задекларовані наміри кожної з провідних політичних сил щодо створення тієї чи іншої парламентської коаліції. «Наша Україна – Народна Самооборона» і Блок Юлії Тимошенко підписали договір про співпрацю, який передбачав створення «демократичної» коаліції (без участі жодної політичної сили «біло-блакитного» табору) після виборів. За цією угодою посаду Прем’єр-міністра мав отримати той із союзників, хто набере більшу кількість голосів, що означає майже 100%-ву гарантію прем'єрства Юлії Тимошенко, оскільки за всіма соціологічними опитуваннями БЮТ істотно випереджував «НУ-НС». Спираючись на цю угоду, БЮТ обіцяв створити «демократичну» коаліцію, водночас безперервно натякаючи на те, що знає про «підкилимні» переговори Балоги з «біло-блакитними» про створення «широкої» коаліції. Нарешті, Тимошенко чітко сформулювала свою погрозу: якщо «широка» коаліція буде створена, БЮТ піде в опозицію і готуватиметься до президентських виборів (можливо, навіть дострокових). Для Віктора Ющенка це означало б крах усіх його сподівань на другий термін, адже він мав би шанс виграти вибори 2009 року лише у тому разі, якби його підтримав електорат Тимошенко. «Нашоукраїнці» були вимушені знову і знову публічно присягатись у тому, що не мають намірів створювати коаліції з Партією регіонів. Зрештою, за «демократичну» коаліцію висловився і Віктор Ющенко; тепер жодна об’єднавча й державницька риторика не врятувала б Президента та вірну йому політичну силу від політичної загибелі у разі створення «широкої» коаліції. Парадокс, але Вікторові Балозі для реалізації його планів був необхідний якомога гірший сукупний результат «НУ-НС» і БЮТ. У разі, якби у сумі два блоки не набрали 226 мандатів, «нашоукраїнці» виправдали б свій альянс із ПР необхідністю дати країні бодай якийсь уряд.
     Тим часом «регіонали» не приховували, що у разі, якщо їм не вдасться сформувати парламентську більшість самим, вони вестимуть переговори про створення коаліції з усіма партіями, зокрема й з політичними опонентами. Ця беззастережна готовність – уже не вперше! – об’єднуватись із тими, чиї переконання та вчинки «регіонали» називають злочинними, демотивувала й відштовхнула від Партії регіонів найбільш ідейних виборців.
     Що ж до експертного середовища, то майже ніхто з політологів та журналістів не прогнозував створення «демократичної» коаліції та призначення Юлії Тимошенко прем'єр-міністром. Переважали прогнози, за якими після невдалої «коаліціади» мала утворитись коаліція «НУ-НС» та ПР із прем'єром, кандидатуру якого запропонує Ющенко, або ж коаліції не буде взагалі, а Віктор Янукович мав би залишитись виконувачем обов'язків глави уряду. Разом із тим, багато експертів були впевнені у наявності як у Партії регіонів, так і у Блоку Юлії Тимошенко запасних варіантів зриву виборів у разі, якщо результати явно не відповідатимуть їхнім сподіванням. У ситуації, коли протягом півроку парламентсько-урядова коаліція та Президент не визнавали рішень та розпоряджень одне одного, бойкот результатів виборів був би досить природним варіантом розвитку подій, що призвів би, скоріш за все, до чергового «круглого столу» і показового єднання під державницькими гаслами.
     Насамкінець зазначимо, що виборча кампанія 2007 року характеризувалась вкрай низькою громадянською активністю. Неурядові організації, громадянські кампанії та інші добровільні об’єднання громадян мляво й неохоче брали участь у просвітницьких та правозахисних акціях. Наприклад, коли декілька журналістів намагались ініціювати журналістську акцію, спрямовану на боротьбу з тотальною корупцією у медіа, їм не вдалося залучити достатньої кількості охочих під час виборчої кампанії, і тільки після виборів журналістська ініціатива «Не продаємось!» відбулася. Після спалаху громадянської активності у 2004-2005 роках суспільство знов дистанціювалось від політичного життя, вважаючи його своєрідним паралельним виміром.
     Вибори та їх результати. Всупереч песимістичним прогнозам, вибори 30 вересня 2007 року в Україні пройшли спокійно та без значних порушень. Жодних сценаріїв зриву або бойкотування результатів голосування не було, і три екзит-полли, які проводились різними поважними соціологічними організаціями, показали в цілому подібні результати.

  Національний екзит-пол Український екзит-пол Соціовимір
Партія регіонів 35,2 34,9 34,7
Блок Юлії Тимошенко 31,5 32,4 31,1
Наша Україна – Народна Самооборона 13,4 14,1 14,9
Комуністична Партія України 5,1 4,5 4,9
Блок Литвина 3,7 3,8 3,6

     У голосуванні взяли участь 62,5% громадян, занесених до виборчих списків – більше, ніж у виборах 2006 року (58,97%). Таким чином, не справдились і прогнози щодо збайдужіння українців до політики. І західні, і східні спостерігачі визнали вибори такими, що пройшли у відповідності до демократичних стандартів та без істотних порушень. За традицією, одна з політичних сил, що брала участь у виборах – Комуністична Партія – оскаржила результати в суді через начебто масові порушення закону, проте всім було зрозуміло, що метою цих дій є радше затягування післявиборного «міжсезоння», аби виграти час для переговорів, і самі комуністи зізнавались, що не вірять у свій успіх. До комуністів приєднались ще три політичні сили, і 25 жовтня Вищий адміністративний суд Україні відхилив їхні скарги.
     Отже, результати10 виборів виявились такими:

Політична сила Відсоток Кількість голосів
Партія регіонів 34,37 8 013 895
Блок Юлії Тимошенко 30,71 7 162 193
«Наша Україна – Народна Самооборона» 14,15 3 301 282
Комуністична партія України 5,39 1 257 291
Блок Литвина 3,96 924 538
Соціалістична партія України 2,86 668 234
Прогресивна соціалістична партія України 1,32 309 008
ВО «Свобода» 0,76 178 660

     Таким чином, подолали тривідсотковий прохідний бар’єр п’ять політичних сил. Соціалісти опинились у тому ж становищі, в якому на виборах 2006 року були вітренківці: їм не вистачило 0,15%. І навіть цей результат, у 2,5 рази менший за минулорічний, соціалісти отримали лише завдяки масовому голосуванню у двох регіонах: Маріуполі, де значна частина населення працює на очолюваному соціалістом Володимиром Бойком металургійному комбінаті ім. Ілліча, та Одесі, де користується популярністю соціаліст Василь Цушко. «Електоральне покарання» відбулося: Соціалістична партія не потрапила до Верховної Ради.

Вибори 2006 року Вибори 2007 року
  Відсоток Мандатів   відсоток Мандатів
ПР 32,14 186 ПР 34, 37 175
БЮТ 22,29 129 БЮТ 30,71 156
«НУ» 13,95 81 «НУ-НС» 14,15 72
КПУ 3,66 21 КПУ 5,39 27
БЛ 2,44 - БЛ 3,96 20
СПУ 5,69 33 СПУ 2,86 -

      Коли ажіотаж та популістські заяви щодо «перемоги Партії регіонів» (на підставі того, що ця політична сила посіла перше місце) вщухли, стали очевидними декілька простих висновків:
     1. Справжнім переможцем виборів є Блок Юлії Тимошенко. За рік цій політичній силі вдалося розширити свою електоральну базу, результатом чого стали 8,5% приросту та на 27 мандатів більше, ніж у ВР V скликання. Відставання БЮТ від ПР, зважаючи на наявний у «біло-блакитних» адміністративний ресурс, можна вважати мінімальним. Із таким результатом Юлія Володимирівна могла впевнено заявляти свої права на прем'єрство у «демократичній» коаліції, а у разі створення «широкої коаліції» - претендувати на президентство.
     2. Партія регіонів, хоч і посіла перше місце та набрала найбільший відсоток голосів, насправді погіршила свої результати в порівнянні з 2006 роком. Її представництво у ВР зменшилось на 11 мандатів, БЮТ дихає «регіоналам» у потилицю, а з потенційних союзників прохідний бар’єр подолала лише Компартія. Усі надії на 40 і більше відсотків голосів, що дозволили б Партії регіонів самій сформувати більшість, виявились марними.
     3. Незважаючи на дещо вищий, аніж у «Нашої України» 2006 року, відсоток, «Наша Україна – Народна Самооборона» програла. Адже спонсори та політичні патрони блоку сподівались, що харизматичний перший номер Юрій Луценко, об'єднання спектру різнопланових партій та заступництво Президента забезпечать «НУ-НС» якщо не кращий, то не набагато гірший результат, аніж у БЮТ. Фракція «НУ-НС» зменшилась у порівнянні з 2006 роком на 9 мандатів, і лише в одній області – Закарпатській – блок опинився на першому місці. Всі інші умовно «помаранчеві» області віддали найбільше голосів за БЮТ.
     4. Пасивна поведінка Компартії під час виборчої кампанії далася взнаки: результат виявився близьким до мінімальних оцінок, що звучали у передвиборних прогнозах. Отримавши на 6 мандатів більше, ніж 2006 року, Комуністична партія однаково залишалась «за бортом» будь-якої коаліції, оскільки «широка» не мала б у ній потреби», для «демократичної» ж альянс із комуністами, принаймні, зараз є неможливим, оскільки «вбив» би потенційний президентський рейтинг і Ющенка, і Тимошенко. Перший нетривалий період перебування Компартії при владі завершився.
     5. Успіх Блоку Литвина – найбільша несподіванка результатів дострокових виборів. Раніше здавалося, що українські виборці «доросли» до голосування за справжні політичні сили з певною ідеологією, а не одноразові виборчі проекти під бренд окремого політика. Іменний блок, - звісно ж, окрім Блоку Юлії Тимошенко, - після 2006 року вважався програшною технологією. Проте саме Володимиру Литвину із його гаслом «Україні потрібен Литвин», яке викликало сарказм і обурення, вдалося стати третьою силою, кому віддавали свої голоси ті, хто не хотів ані «біло-блакитних», ані «помаранчевих». Утім, є й інше пояснення прориву Литвина: 24 вересня український телеканал СТБ показав відеозапис, на якому виборцям платили по 50 гривень (близько 10 доларів) в обмін на обіцянку проголосувати за Блок Литвина.
     6. Ситуація, коли населення країни розділене приблизно навпіл між умовно пострадянською (проросійською, консервативно-центристською, комуністичною) та умовно проєвропейською (консервативно-націоналістичною, ліберально-демократичною, соціал-демократичною з національним відтінком) ідеологічними системами координат, збереглася. Ситуативна перевага у 3 голоси (228 мандатів за 226 голосів, необхідних для ухвалення рішення) так званої «демократичної коаліції» свідчить про відносність і хисткість умовно «помаранчевої» більшості у суспільстві, і на наступних виборах маятник може хитнутись у бік «біло-блакитних».
     З багатоголосся експертів, які заходились коментувати підсумки дострокових парламентських виборів, можна виокремити одну думку, що з нею неможливо не погодитись: вибори, хоч і стали підставою для фактичної зміни правлячої коаліції, не вирішили проблеми, яка зумовлювала перманентний кризовий стан у державі. Події 2007 року можуть повторитись наприкінці 2008-го, лишень дзеркально відображені.

      «Париж вартий меси»
     Отже, результати виборів відомі, але головна інтрига – попереду. Адже з чисел 175, 156, 72, 27 і 20 можна було скласти декілька комбінацій, які в сумі дають «>225».
     Перша з них – «найширша коаліція», до створення якої на словах відразу почали закликати «регіонали», тобто об’єднання всіх фракцій без винятку – була, звісно, нереальною. Так само виключеним був варіант поєднання в коаліції ПР та БЮТ. Що ж до всіх інших комбінацій, то вони були неможливі без 72 мандатів «НУ-НС», тому так звана «золота акція» опинилась в руках президентського блоку. Конкретніше – в руках глави Секретаріату Президента Віктора Балоги, який керував виборчою кампанією «НУ-НС» та був уповноважений Ющенком курувати коаліційний процес після виборів.
     Уже 3 жовтня Президент виступив із доволі дивною і скандальною заявою. «Я даю доручення Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко, блоку «Наша Україна - Народна самооборона» разом з іншими переможцями позачергових парламентських виборів почати попередні політичні консультації по формуванню більшості в українському парламенті і формуванню уряду України», - сказав Віктор Ющенко. Ці слова не можна було потрактувати інакше, ніж як перший крок до реалізації плану створення «широкої» коаліції. По-перше, Конституція України не вповноважує главу держави доручати політичним силам вести консультації. По-друге, те, що названі були саме три політичні сили, серед яких «третім зайвим» явно був БЮТ, а про КПУ та Блок Литвина Президент «забув», свідчило про «гру на нервах» Юлії Тимошенко.
     Варіант, коли нерви Юлії Володимирівни не витримують, і вона йде в опозицію з власної волі, був би ідеальним для Ющенка й Балоги. Тоді Тимошенко можна було б звинуватити у неконструктивності та «зраді національних інтересів», а що країні необхідний уряд і дієздатна Верховна Рада, у «НУ-НС» не залишалося б іншого виходу, окрім як увійти до коаліції з Партією регіонів. Проте нерви витримали, і вже за два дні Ющенкові довелося викручуватись, пояснюючи власні слова: «…лише три політичні сили можуть розпочати ефективну розбудову українського парламенту, забезпечити ефективну роботу цього інституту і, безумовно, налагодити через діалог співпрацю влади і опозиції, підкреслюю влади і опозиції» 11 .
     Коаліційні переговори між «НУ-НС» та БЮТ були довгими й виснажливими; тепер Балога діяв на нерви Тимошенко, запаленої бажанням повернутись у прем’єрське крісло, повільно та планомірно, нав’язуючи потенційним союзникам нові умови. Президент допомагав своєму соратнику в цій справі, оголошуючи ключові обіцянки БЮТ популістськими та нездійсненними. У відповідь на повторення виборчих обіцянок БЮТ негайно скасувати строкову службу в армії, 25 жовтня Віктор Ющенко підписав Указ, яким призначив відразу два призови – весняний і осінній. Тимошенко стерпіла й це. Невизначена ситуація тривала протягом жовтня та першої половини листопада, а тоді події почали розгоратися дуже швидко.
     Однією з головних дійових осіб став секретар Ради національної безпеки і оборони Іван Плющ, універсальний політик, який побував у багатьох таборах і завжди відзначався угодовством та безпринципністю у досягненні поставлених перед ним політичних цілей. Перед виборами 2006 року необережна заява Плюща про необхідність співпраці правих сил із Партією регіонів болісно вдарила по рейтингу «Українського народного блоку Костенка-Плюща». Коли 12 травня, в розпал весняної політичної кризи, Президент призначив Плюща секретарем РНБОУ - органу з не зовсім зрозумілими повноваженнями, який відіграє роль додаткового політичного координаційного центру при Президентові України, - опоненти сприйняли це як свідчення серйозних намірів Ющенка захопити владу. Йдучи до ВР 23-м номером у списку «НУ-НС», Іван Степанович продовжував очолювати РНБОУ12 , і експерти прогнозували, що саме його Президент запропонує на посаду спікера (Плющ уже очолював Верховну Раду III скликання, отже, має досвід). Проте політрада «НУ-НС», яка формально мала повноваження пропонувати свою кандидатуру на цю посаду за попередньою угодою з БЮТ, 8 жовтня висунула лідера партії «Народний Союз Наша Україна» В’ячеслава Кириленка.
     39-річний Кириленко – рідкісний випадок політика, до якого навіть найзапекліші опоненти висловлюють лише ідеологічні претензії; він не має власного бізнесу або зв'язку з бізнес-групами, був депутатом трьох скликань від «Народного Руху України» та «Нашої України», політичної орієнтації ніколи не змінював. Професійними «недоліками» Кириленка як політика можна назвати певну м'якотілість, недостатню цілеспрямованість та наполегливість та, можливо, надмірну інтелігентність. Останнім часом Кириленка вважали людиною Віктора Балоги, зважаючи на те, що саме під тиском останнього молодого лідера нашоукраїнської фракції затвердили на посаді голови НСНУ. Кириленко погодився на друге, а не перше, місце у списку «НУ-НС», поступившись лідеру «Народної Самооборони»; проте Юрій Луценко, не маючи спікерських амбіцій, задовільнився «рідною» посадою Міністра внутрішніх справ, сподіваючись, імовірно, дослужитись до прем’єрства за 5-10 років за президента Ющенка або Тимошенко.
     Спершу Президент нормально сприйняв кандидатуру Кириленка, проте той, зарано почавши радіти своєму без п'яти хвилин спікерству, занадто зблизився з Юлією Тимошенко, ламаючи при цьому плани Віктора Балоги. 12 листопада стало відомо, що Ющенко розчарований поведінкою Кириленка та ходом переговорів, зокрема й небажанням домовлятися з Партією регіонів. Незабаром у ЗМІ поширилась інформація про те, що замість Кириленка Президент просуватиме кандидатуру Плюща. Проти цього відкрито виступила «Народна самооборона». Під загрозою розпаду «НУ-НС» (який унеможливив би створення «широкої» коаліції» - як, утім, і демократичної) Ющенко зустрівся із фракцією, і вона категорично відмовилась від кандидатури Плюща і підтримала Кириленка.
     Слід зазначити, що паралельно у нашоукраїнському таборі розвивалась ще одна сюжетна лінія: коаліційну угоду між «НУ-НС» та БЮТ не підписали троє депутатів – закарпатці Ігор Кріль і Василь Петьовка (близькі до Віктора Балоги) та Іван Плющ. Таким чином, заблокувавши створення коаліції, Балога міг диктувати умови всім – Тимошенко, непідконтрольним йому групам всередині «НУ-НС» і навіть Президентові. Тим часом тимошенківці заявили, що членів їхньої фракції намагались підкупити. В атмосфері крайньої напруги, взаємної недовіри та тиску 23 листопада відбулось перше урочисте засідання Верховної Ради України VI скликання.
     Незабаром Президент зробив «хід конем», запропонувавши на пост голови ВР доволі несподівану кандидатуру – Арсенія Яценюка, який був Міністром закордонних справ в уряді Януковича. Особливо дивно виглядала ця пропозиція після того, як Президент аргументував неприйнятність кандидатури В’ячеслава Кириленка «молодістю і недосвідченістю». Арсенієві Яценюку 33, і у 2007 році його вперше обрали до Верховної Ради, а публічним політиком він став лише 2006-го року, тоді ж визначившись із орієнтацією саме на Віктора Ющенка (хоча у протилежному таборі також були бажаючі залучити блискучого менеджера). До того ж, сам Арсеній Петрович, втягнувшись у роботу Міністра закордонних справ, спершу був не в захваті від необхідності перекваліфіковуватись на голову парламенту. Проте формально проти Яценюка, як одного з облич «НУ-НС» і члена команди Президента, не заперечували ані нашоукраїнці, ані регіонали, ані тимошенківці. Для Ющенка ж молодий політик міг бути вдалою противагою некерованим групам у «НУ-НС», що тяжіли до Юлії Тимошенко. 4 грудня таємним голосуванням (бюлетенями) Арсенія Яценюка було обрано головою Верховної Ради. Його обранню активно протидіяла Партія регіонів, якій, імовірно, за сценарієм «широкої» коаліції було обіцяно спікерський пост.
     Видавалося, ПР просто не могла повірити в те, що події розвиваються іншим шляхом, ніж передбачалося домовленістю з Банковою. Ще наприкінці жовтня Тарас Чорновіл казав: «Позиція Партії регіонів сьогодні полягає в тому, щоб, перефразовуючи Конфуція, спокійно сидіти на березі Дніпра і чекати, поки попливуть трупи мертвонароджених надій «оранжевої» коаліції. Після цього ми почнемо нормальний переговорний процес по створенню широкої коаліції. А поки що ми в наглядовій позиції. Хоча готові до створення широкої більшості». «Регіонали» не були готові до переходу в опозицію й не вірили, що Тимошенко може стати прем’єр-міністром, як і в те, що парламентська більшість із перевагою у два голоси може успішно діяти та приймати рішення. Втім, останнє залишається величезною проблемою і для коаліціантів, тому вони весь час ведуть переговори з Блоком Литвина.
     Останньою значною перепоною на шляху Тимошенко до прем'єрства стало голосування 11 грудня. Фракції «НУ-НС» та БЮТ були присутні у сесійному залі ВР у майже повному складі (раніше Партія регіонів попередила, що перешкоджатиме голосуванню відразу кількома картками за відсутніх депутатів): засідання проігнорував Іван Плющ. До зали прибув Президент Віктор Ющенко; Юлія Тимошенко виголосила з трибуни промову, яка зазвичай передує голосуванню за прем’єра. Питання поставили на голосування, і … Мов грім серед ясного неба, на табло з'явилось число «225». Двоє депутатів, бютівець і нашоукраїнець, запевнили, що насправді голосували «за», проте їхні голоси не були враховані. Однак спроба проголосувати за Тимошенко повторно не вдалась13 - перешкодили «регіонали», які буквально висмикнули картку спікера Яценюка.
     Провину за те, що відбулося, поклали на автоматизовану систему голосування «Рада», тож другий раз за Юлію Тимошенко голосували поіменно. 18 грудня 226 голосами її було обрано прем’єр-міністром.

     Уряд «майже Тимошенко»
     У 2005 році ціною призначення Юлії Тимошенко прем’єр-міністром був уряд, де-факто повністю сформований Президентом і підконтрольний саме йому. У 2007-му Тимошенко мала на порядок сильніші козирі у переговорах про розподіл посад. Головні з них – перспектива президентських виборів, виграти які Ющенко може лише за підтримки Тимошенко; пост Голови Верховної Ради, відданий «НУ-НС»; лояльність значної частини депутатів-нашоукраїнців, які дбають про своє політичне майбутнє у разі, якщо прогнози щодо двопартійної системи (ПР-БЮТ) справдяться. Разом із тим, протягом останніх тижнів, коли питання призначення Тимошенко буквально висіло на волоску з одного-двох голосів, Ющенкові вдалося сформувати у складі уряду доволі потужну противагу Тимошенко. Також збалансувати впливи повинне призначення першими заступниками до міністрів від «НУ-НС» представників БЮТ – і навпаки.
     Отже, команда Тимошенко в уряді – це:
     Перший віце-прем’єр Олександр Турчинов. Права рука Юлії Тимошенко залишається у цій ролі й в уряді; на відміну від Миколи Азарова, який суміщав цю посаду з посадою Міністра фінансів в уряді Януковича, Турчинов матиме менше марудних обов’язків і більше впливу. У 2005 році Турчинов обіймав посаду голови Служби Безпеки України, а з 23 травня 2007 року – першого заступника Секретаря РНБОУ (Івана Плюща).
     Віце-прем'єр з питань європейської інтеграції Григорій Немиря. Найдосвідченіший бютівський дипломат, що має потужні зв'язки та досвід спілкування із Заходом, і водночас один із «мозкових центрів» команди Тимошенко, на думку оглядачів «Української Правди», дублюватиме функції «ющенківського» Міністра закордонних справ, забезпечуючи персональний зв’язок Тимошенко із світом. Юлія Володимирівна завжди дуже дбала про свій персональний імідж за кордоном, і тепер, зважаючи на те, що головними репрезентантами України на заході є її недоброзичливці (наприклад, Віктор Пінчук), повинна знов забезпечувати собі солідне представництво у Європі та Америці.
     Міністр фінансів Віктор Пинзеник. Лідер Партії «Реформи і порядок» (готової, до речі, влитися в єдину партію на базі БЮТ, якщо вона буде створена) має грандіозний досвід роботи в економічних блоках різних урядів, починаючи з перших років української незалежності. Сподіваючись стати не останньою впливовою групою у складі єдиної політичної сили, «пеерпісти» - і Пинзеник у їх числі – демонструють цілковиту лояльність до Юлії Тимошенко.
     Міністр транспорту і зв’язку Йосип Вінський. «Друга права рука» і керівник виборчого штабу БЮТ отримав одне з найбільш «хлібних» міністерств, яке в уряді Януковича очолював його колишній однопартієць-соціаліст Микола Рудьковський. На відміну від Турчинова, Вінський не має досвіду роботи у виконавчій владі, проте добре вміє організовувати ресурси – партійні (він є заступником голови тимошенківської партії «Батьківщина»), електоральні та адміністративні. Це вміння знадобиться Вінському в міністерстві, яке потребує невідкладних докорінних реформ та інновацій у зв’язку з катастрофічним станом транспортних комунікацій у країні та наближенням чемпіонату Європи з футболу 2012 року, який прийматиме Україна.
     Міністр екології Георгій Філіпчук. Міністерство охорони природного середовища є стратегічно важливим для перерозподілу природних ресурсів, який, імовірно, почнеться за прем’єрства Тимошенко. Філіпчук є неофітом у БЮТ, і його поведінку поки що важко прогнозувати.
     Міністр праці і соціальної політики Людмила Денисова. Фахівець, що працювала у пенсійній сфері, останні два роки була однією з провідних бютівців Автономної республіки Крим. Мінпраці – це велика відповідальність та невпинний шквал критики з боку політичних опонентів, тому призначити на цю посаду не політика, а успішного менеджера і фахівця, до того ж жінку, було вдалим рішенням.
     Міністр палива та енергетики Юрій Продан. Фахівець у галузі електроенергетики, креатура Олександра Турчинова. На думку експертів, Продан буде саме «міністром електроенергетики», позаяк стратегічні питання нафтової та газової галузей, що належать до компетенції Мінпаливенерго, вирішуватимуть особисто Тимошенко та Турчинов.
     Міністр вугільної промисловості Віктор Полтавець. Без перебільшення – персонаж радянської міфології, «легенда» вугільної галузі України, працював на цій посаді ще за Радянського Союзу, а потім – у перші роки незалежності. Полтавець має величезний досвід та авторитет у галузі. Це найстарший міністр в уряді – йому 70.
     Міністр економіки Богдан Данилишин. Академік, один із найбільш авторитетних науковців-економістів України. Зважаючи на доволі розпливчасті повноваження на сферу впливу Мінеконмоіки, Данилишин, скоріш за все, працюватиме над економічною стратегією уряду Тимошенко в цілому.
     Міністр Кабінету Міністрів Петро Крупко. Апаратник Кабміну із понад двадцятирічним стажем, Крупко вже обіймав цю посаду за часів прем'єрства Тимошенко 2005 року.
     Міністр промислової політики Володимир Новицький. Найменш зрозуміле призначення у квоті Тимошенко; на думку «Української Правди», може бути пов'язаний із спонсором Комуністичної партії України, російським бізнесменом Костянтином Григоришиним. На це, на думку аналітиків, вказує лояльність комуністів до перших дій уряду Тимошенко та їхнє голосування за державний бюджет.

     Команда Ющенка-Балоги в уряді представлена переважно гуманітарним блоком та міністрами так званої президентської квоти.
     Міністр оборони Юрій Єхануров. Колишній прем’єр-міністр України та перший номер виборчого списку «Нашої України» 2006 року, Єхануров є висуванцем Віктора Ющенка. Його кандидатура була цілком несподіваною, адже протягом майже трьох років пост Міністра оборони обіймав Анатолій Гриценко, якого вважали одним із найбільш фахових та успішних урядовців усіх пореволюційних урядів. На думку деяких аналітиків, занадто швидке зростання популярності та впливу Гриценка викликало занепокоєння у Ющенка, який побачив в особі міністра-реформатора потенційного конкурента на президентських виборах. Пояснюючи своє рішення замінити Гриценка Єхануровим, Ющенко сказав: «Я виходив із тої позиції, що сьогодні армії потрібна свіжа кров. Зокрема, людина, яка б дещо по-іншому подивилася на систему роботи міністерства оборони, раціоналізувала особливо фінансові потоки, оптимізувала ту систему власності структур, які тримаються на економіці міністерства оборони». Гриценко надзвичайно болісно пережив несподівану опалу.
     Свою готовність бути головною противагою Юлії Тимошенко в уряді Єхануров засвідчив у день голосування за прем’єра, 18 грудня, заявивши, що не голосуватиме за Тимошенко, позаяк не всі кандидатури на міністерські посади узгоджені. За неофіційною інформацією, проголосувати «за» Єханурова змусив лише особистий телефонний дзвінок Президента. Дехто з політологів вбачає можливу роль Юрія Івановича в тому, що після відставки Тимошенко Президент призначить виконувачем обов’язків глави уряду саме його.
     Віце-прем'єр Іван Васюник. Донедавна перший заступник глави Секретаріату Президента та один із найвпливовіших соратників Ющенка, конкурент Віктора Балоги у змаганні за довіру Президента. Васюнику вдалося значною мірою заповнити апарат СП своїми людьми, проте змагання з Балогою він не витримав, і його авторитет істотно послабився. В уряді куруватиме гуманітарну сферу.
     Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Лідер «Народної самооборони» перебуває у невизначеному стані чогось середнього між людиною Президента та самостійним політичним лідером. Очолювана ним група «Народної самооборони» у складі «НУ-НС», фінансована бізнесменом і колишнім близьким соратником Ющенка Давидом Жванією, відразу позиціонувалась як незалежна та висловила прагнення впливати на рішення, що приймаються фракцією (зокрема й діючи всупереч волі Президента). Доволі скромне бажання Луценка повернутись у крісла Міністра внутрішніх справ насправді є радше іміджевим кроком: не будучи надто добрим менеджером і не відзначаючись привабливою зовнішністю та ораторськими здібностями, Луценко зробив домінантою власного політичного бренду боротьбу із злочинністю. Хоча імідж «Термінатора» добряче постраждав від скандалу навколо фірми, очолюваної його дружиною, яка надавала послуги мобільного зв’язку МВС за часів урядування там Юрія Віталійовича.
     Після «Помаранчевої революції» Луценко вважається членом команди Ющенка, однак у перші дні після виборів, коли «НУ-НС» мав зробити вибір між Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко, колишній міністр уряду Януковича виступив рішучим прибічником «демократичної» коаліції. Відтак, довіра Президента до Луценка була підірвана, і відтепер його кар’єра повністю залежить від Тимошенко. Разом із тим, не слід забувати, що Луценко має один із найвищих особистих рейтингів довіри серед українських політиків, а також віддавна плекає наміри балотуватися на дострокових виборах київського міського голови.
     Міністр закордонних справ Володимир Огризко. Посада голови зовнішньополітичного відомства є, либонь, найбільш політизованою в українському уряді. Зважаючи на те, що вона належить до конституційної квоти Президента, міністрів закордонних справ зазвичай найжорсткіше критикує як опозиція, так і недоброзичливці за кордоном (зокрема в Росії). Щасливим винятком був Арсеній Яценюк, який виявився компромісною, хоча й не фаховою, постаттю на цій посаді й задовільнив практично всіх. Володимир Огризко, близький до Міністра закордонних справ першого уряду Тимошенко Бориса Тарасюка, мимоволі став одним із каталізаторів квітневої політичної кризи. Після відставки Тарасюка, який викликав ідіосинкразію у всіх «біло-блакитних», Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради кандидатуру першого заступника і в.о. Міністра Огризка. На думку Банкової, депутати, згідно з Конституцією, були зобов’язані затвердити президентську кандидатуру, проте ВР за активної підтримки російської дипломатії кілька разів відмовилась підтримати Огризка. Таким чином, його теперішнє призначення виглядає як виклик опозиції.
     Міністр юстиції Микола Оніщук. Колишній впливовий член Партії промисловців і підприємців, який під час переходу цієї політичної сили на чолі з Анатолієм Кінахом до табору «біло-блакитних» залишився в «Нашій Україні». Професійний юрист та досвідчений політик, він мав усі підстави претендувати на посаду Міністра юстиції в уряді «демократичної» коаліції. Якщо в когось і були сумніви щодо його кандидатури, то вони розвіялись, коли стало відомо, що альтернативою є Роман Зварич (із його перебуванням на посаді Міністра юстиції пов'язаний скандал, від якого сильно постраждав рейтинг «помаранчевих»). «Свій» Міністр юстиції для Банкової фактично означає контроль над усім Кабміном, оскільки жодне рішення уряду не набуває чинності, не будучи зареєстроване Мін'юстом. Таким чином, у разі відкритого протистояння Президент матиме можливість заблокувати діяльність уряду.
     Міністр освіти і науки Іван Вакарчук. Ректор Львівського національного університету, один із найвпливовіших освітян України та батько зірки української естради, а віднедавна політика (депутата від «НУ-НС») Святослава Вакарчука. Цю посаду мав обійняти досвідчений чиновник Василь Кремень, який до 2005 року працював в уряді Януковича, проте фракція категорично не погодилась із цією кандидатурою, як такою, що компрометує «НУ-НС». Вакарчук цілком лояльний до Банкової та Президента.
     Міністр культури та туризму Василь Вовкун. Режисер, особистий приятель родини Ющенків, цілковито лояльний до Президента. Завадити успішно виправляти складну ситуацію у галузі культури Василеві Вовкуну може відсутність менеджерського досвіду. Проте у першому уряді Тимошенко цей пост також віддали митцю, а не менеджеру – співачці та депутатці Оксані Білозір.
     Міністр охорони здоров’я Василь Князевич. Керівник групи лікарів, яка дбає про здоров'я Віктора Ющенка, був його особистим висуванцем. До призначення перебував на посаді заступника керівника Державного управління справами14 з питань лікувальних закладів.
     Міністр регіонального розвитку та будівництва Василь Куйбіда. Колишній мер Львова, один із лідерів партії Народний рух України, справді може вважатися фахівцем із регіонального розвитку і добре обізнаний із містобудівною тематикою. Разом із тим, Куйбіда – політик із розряду «мрійників», людина відверто гуманітарного спрямування, поет і науковець.
     Міністр з питань житлово-комунального господарства Олексій Кучеренко. Досвідчений управлінець із «губернаторським» досвідом, бізнесовим минулим та добрими зв'язками як у «помаранчевому», так і в «біло-блакитному» таборі.
     Міністр аграрної політики Юрій Мельник. В уряді Тимошенко та Єханурова він обіймав цю саму посаду за квотою Української народної партії, в уряді ж Януковича – за квотою Комуністичної партії. Такий парадокс пояснюється близькістю пана Мельника до голови Державного управління справами Ігоря Тарасюка, який робив усе можливе, аби мати на чолі аграрного міністерства свою людину. Юрій Мельник не є публічним політиком, українці не знають його в обличчя.
     Міністр з питань надзвичайних ситуацій Володимир Шандра. МНС – ще одне міністерство, що передбачає величезну відповідальність (зокрема й персональну відповідальність міністра, оскільки українська політична традиція передбачає його особисту присутність у місцях стихійних лих та катастроф) і дає небагато можливостей отримати зиск. Разом із тим, досвід Нестора Шуфрича – міністра МНС в уряді Віктора Януковича – свідчить про величезний потенціал цієї посади як майданчика для власного політичного піару. Поза тим, Володимир Шандра не є ані публічним, ані впливовим політиком. В уряді Тимошенко і Єханурова він обіймав посаду міністра промислової політики, до того керував невеликим промисловим підприємством. Шандра належить до далекої рідні Президента (через чоловіка його старшої дочки Віталіни Олексія Хахльова).
     Міністр з питань сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко. Вічний «наймолодший міністр» і колишній лідер Молодіжної партії України, Юрій Павленко обіймав цю саму посаду в уряді Тимошенко 2005 року. Павленко близький до родини Ющенків, тому навіть після відставки уряду Єханурова не залишався без посади; останнім часом він очолював Житомирську обласну державну адміністрацію. Губернаторство, втім, не викликало у молодого політика надмірного ентузіазму: кажуть, що він навіть не завів собі тимчасового помешкання у Житомирі, доїжджаючи щодня 140 кілометрів на службовій машині з Києва. На своїй «рідній» посаді Павленко зберігатиме лояльність до Ющенка.
     Новостворений пост із поки що не визначеними повноваженнями – віце-прем’єра з питань підготовки до проведення Чемпіонату Європи з футболу – посів один із найвірніших соратників Ющенка, чия належність до опальної групи «любих друзів» стала причиною своєрідного почесного заслання у Запорізькій області на посаді голови облдержадміністрації, Євген Червоненко. У першому уряді Тимошенко він був Міністром транспорту і зв’язку.

     Таким чином, в уряді Тимошенко людям, наближеним до прем’єрки, віддано економічний блок, проте впливові посади врівноважені не менш впливовими «нашоукраїнцями». Також у разі, якщо сценарій «безкровної зміни влади» (що не передбачатиме перевиборів і навіть призначення прем'єра у ВР) буде реалізований, Президент зможе, призначивши в.о. прем'єра свою людину, замінити виконувачами обов'язків «тимошенківську» частину уряду. Проте, попри блискуче гасло Партії регіонів «зима ваша – весна наша» (себто навесні, коли уряд Тимошенко засвідчить власну неспроможність упоратись із проблемами в країні, ПР повернеться у владу), Юлія Тимошенко має шанси залишитись при владі щонайменше протягом 2008 року.
     Чого чекати від «нової старої» влади і опозиції
     Юлія Тимошенко виграла і опинилась у ситуації, коли будь-який розвиток подій призведе до її подальших перемог. Її політика, заснована на відвертому популізмі, користується підтримкою мас, і її популярність дедалі зростає. Усі свої невдачі та невиконані обіцянки Тимошенко завжди зможе списати на союзників – «Нашу Україну – Народну Самооборону». Навіть якщо це не відповідатиме дійсності, Юлії Тимошенко ніколи не бракувало красномовності, аби переконати у своїй правоті, принаймні, своїх симпатиків – і не втратити їхню підтримку. Відставка під тиском Президента та Партії регіонів не лише не буде для неї трагедією, але навіть може вважатися бажаною: несправедливе звільнення прем’єра - прекрасний трамплін для переходу у президентське крісло, що довели вже двоє українських президентів (Кучма і Ющенко). Деякі аналітики прогнозують, що наприкінці 2008 року БЮТ сам спровокує ситуацію, у якій Президент буде вимушений зруйнувати «демократичну» коаліцію і створити «широку», яка відправить Тимошенко у відставку.
     На сьогодні передбачати, чи схоче Тимошенко йти у Президенти, передчасно, проте це дуже ймовірно, адже пост глави держави, який обирається на 5 років загальнонародним голосуванням, можна використати значно ефективніше, ніж прем’єрський, навіть в оновленій системі конституційних координат15 . Позаяк конституційний лад України дотепер не є фіксованим, і практично всі політичні сили декларують наміри змінювати Конституцію, Тимошенко у разі збереження в неї президентських амбіцій прагнутиме підкоригувати основний закон та інші законодавчі акти, повернувши Президентові втрачені за часів прем’єрства Януковича повноваження. Для цього їй знадобиться конституційна більшість; це дозволяє песимістично оцінювати шанси Верховної Ради VI скликання на існування протягом усього визначеного Конституцією п’ятирічного терміну. Якщо Тимошенко буде впевнена, що перевибори Верховної Ради (під будь-яким приводом; можливе, зрештою, й повторення сценарію 2007 року) принесуть їй 300 мандатів, вона піде на них із легкістю, і знайде слова, аби все пояснити своїм виборцям.
     11 січня Ощадбанк України розпочав виплати компенсацій вкладникам радянського Ощадбанку, чиї заощадження «з’їла» інфляція початку 90-х. Уряд пообіцяв протягом 2008 року виплатити близько 20 мільярдів гривень (одну шосту загальної суми); отримати ці гроші, яких у бюджеті не передбачено, сподіваються від позапланової приватизації. Кожному вкладникові видаватимуть не більше 1 тисячі гривень, решту ж грошей можна покласти на депозит. Передбачено також можливість списання внесків до Ощадбанку СРСР за рахунок комунальних послуг, хоча її називають протизаконною правники. Політолог Дмитро Видрін коментує той факт, що уряд практично відразу розпочав повернення внесків, так: «У політичному аспекті я б оцінив повернення заощаджень як початок президентської виборчої кампанії. Не секрет, що багато президентів починали з майже таких самих заходів». Мало хто, крім самих бютівців, оцінює перспективу повернення внесків у повному обсязі як реальну. «Насамперед, на мій погляд, потрібно провести інвентаризацію радянських внесків. Я переконаний, що сума в 120 млрд. грн.. скоротиться до 50 млрд. грн. Середній внесок буде не більше 5 тисяч. Саме вони будуть погашені в першу чергу», - каже бютівець Сергій Терьохін. В усякому разі, Тимошенко приречена на те, аби шукати можливості якомога видовищніше повернути вкладникам якомога меншу суму. Від людей, що стоять у чергах біля відділень Ощадбанку, часто можна почути: «Якщо Юля поверне мої гроші – буду тільки за неї голосувати».
     Початок виплат уже спричинив ажіотаж у найменш забезпечених верствах населення України, для яких 1 тисяча гривень (200 доларів) – значна сума. Люди, які за 17 років абсолютно зневірилися у тому, що колись побачать свої втрачені заощадження, з глибокою вдячністю чекають на виплату навіть цієї відносно невеликої суми. Разом із тим, уряд Тимошенко підвищив суму державної допомоги після народження дитини та пообіцяв ще декілька нехай і популістських, але, безперечно, популярних змін. Достатньо сказати, що в основу урядової програми на 2008 рік покладено програму «Український прорив» 16 , у якій містяться численні обіцянки і майже немає предметного опису шляхів та методів їх виконання.
     Найслабше місце Тимошенко сьогодні – це парламентська коаліція. Опозиція вже продемонструвала серйозність намірів не допустити порушення регламенту, зокрема голосування чужими картками, що робить необхідною для ухвалення рішень особисту присутність у сесійній залі 226 депутатів більшості. Забезпечити її, як свідчить досвід, практично неможливо, тому парламентська більшість приречена або бути неповноцінною, збираючись разом лише для ухвалення найважливіших рішень, або розширитись за рахунок менших фракцій чи їх частин. Блок Литвина, чия участь у «демократичній» коаліції була б логічною і бажаною для «НУ-НС» і БЮТ, поки що стійко витримує тиск надзвичайно привабливих пропозицій. Володимир Литвин відмовився від поста Голови Верховної Ради, який, як багато хто мав підстави вважати, був його головною метою; не спокусили його й численні пропозиції «хлібних» місць голів державних органів та міністрів. Це може означати, що Володимир Михайлович сподівається, використавши свій імідж поміркованого центриста, виступити «третьою силою» на майбутніх президентських виборах, давши перед тим Ющенку, Януковичу і Тимошенко остаточно скомпрометувати себе. З цього не слід робити висновок, що фракція Блоку Литвина не братиме участь в окремих голосуваннях, проте, по-перше, ціною такої підтримки можуть бути взаємні «послуги» - ухвалення лобійованих Литвином законів, по-друге, такими ситуативними союзниками БЮТ і «НУ-НС» уже стали комуністи. В усякому разі, нерегулярне залучення малих фракцій не вирішує проблем нестійкої більшості: у разі, якщо на порядку денному стоятиме рішення, дуже невигідне Партії регіонів, декількох нашоукраїнців і бютівців завжди можна переконати «захворіти»…
     Коаліція «на межі» не подобається всім, оскільки вимагає зовсім іншого, ніж заведено у історії українського парламентаризму, ставлення депутатів до своїх обов’язків. Раніше фракції у повному складі збирались тільки раз – на першому урочистому засіданні; деякі депутати протягом років не з’являлись у сесійній залі особисто – за них «голосувала» їхня картка. З іншого боку, навіть сама Юлія Тимошенко припускає, що до коаліції можуть приєднатись «свідомі» представники Блоку Литвина, КПУ і Партії регіонів, які голосуватимуть так само, як більшість. І це – незважаючи на те, що саме це стало причиною розпуску попереднього скликання.
     Треба віддати Партії регіонів належне: цього разу вона з гідністю витримала процес переходу в опозицію, супроводивши його всіма необхідними заявами та створенням «тіньового уряду». Проте на те, щоб мовчки знести наступний удар, мужності не вистачило. 24 грудня Президент України Віктор Ющенко призначив Секретарем РНБОУ Раїсу Богатирьову. Другий номер у списку ПР і одна з найпопулярніших «біло-блакитних» політиків, Раїса Василівна віддавна фігурувала у прогнозах експертів щодо можливої зміни лідера Партії регіонів. «Помолодівши» внаслідок пластичної операції, Богатирьова – представниця групи Ахметова-Колесникова – відкрито претендувала на роль «біло-блакитної Тимошенко». Під час переговорів між Банковою та ПР розглядалась можливість призначення Богатирьової спікером, першим віце-спікером, віце-прем'єром тощо; в результаті ж їй навіть не дісталась посада голови фракції Партії регіонів, яку вона посідала у ВР V скликання17 . Це можна вважати симптомом глибокого розколу в Партії регіонів, який поки що не вийшов на поверхню, проте остаточно відбувся після провальної кампанії 2007 року, якою керував Колесников – і не виправдав сподівань. За півтора року Янукович разом із групою соратників-урядовців вийшов із-під контролю Ріната Ахметова, і олігархові було дано зрозуміти, що він не може розраховувати на вічне володіння виборчими брендами «Янукович» і «Партія регіонів». Відтак, Ахметову залишався шлях до порозуміння з іншим брендом – Ющенком. Ющенко й Балога, зі свого боку, використали нагоду послабити Партію регіонів, перетягнувши на свій бік одну з найсильніших її постатей. «Думаю, що це нота конструктивізму, яка повинна бути. Це знак того, що люди з різних політичних сил можуть працювати», - прокоментував призначення Богатирьової Ющенко, а Тимошенко та її соратники утримались від занадто різкої критики. Це розумно: призначаючи людину з «біло-блакитного» табору на декоративну, хоч і високу, посаду, Ющенко передусім жертвує своєю власною популярністю серед найбільш безкомпромісного «помаранчевого» електорату. Тимошенко ж у разі потреби зможе оголосити призначення Богатирьової першою ластівкою зради союзників.
     Регіонали спершу так розгубились, дізнавшись про несподіване призначення Богатирьової, що заявили: Указ підписаний без згоди самої Раїси Василівни і є провокацією. Та зовсім скоро новопризначена Секретар РНБОУ підтвердила, що це був її свідомий і обдуманий крок. «Регіонали» пригрозили Богатирьовій виключенням із партії, проте політрада лише зобов’язала її призупинити членство у ПР на час роботи в РНБОУ. Найбільш поетично налаштовані аналітики вже називають Богатирьову майбутнім Президентом України – наступницею Ющенка, що переможе завдяки електорату, успадкованому від Януковича (йдеться не про 2009, а радше про 2014 рік).
     Остання версія розвитку відносин між Банковою та Партією регіонів, підтверджена, зокрема, наближеним до Віктора Балоги політологом Вадимом Карасьовим, полягає у тому, що незабаром під егідою Секретаріату буде створено потужну лівоцентристську партію, обличчями якої стануть Раїса Богатирьова, Юрій Єхануров і Арсеній Яценюк, а спонсором – Рінат Ахметов. Партія, не прив’язана до жодного з існуючих політичних брендів, спробує відтягти електоральний ресурс Партії регіонів на Сході та Півдні країни. Разом з Ахметовим ПР позбулася б однієї з головних складових свого успіху – підтримки керівництва великих промислових підприємств, значна кількість яких належить або перебуває під впливом Ріната Леонідовича та його сателітів. Ющенкові такий сценарій вигідний насамперед тому, що унеможливить виникнення двопартійної політичної системи БЮТ-ПР. Логікою Ющенка може бути «чиє місце більше шансів посісти – Тимошенко чи Януковича», і вибір, природно, буде зроблено на користь того, хто відзначається слабшими лідерськими якостями – Януковича. З вуст колишнього ідола Майдану вже рік не чути жодної тогочасної риторики, а свято Дня Свободи – 22 листопада, день початку революції 2004 року – у 2007-му просто не відбувся. Про свято, призначене Указом Президента напередодні першої річниці, політкоректно не згадували ні нашоукраїнці, ні більшість бютівців, а на Майдані Незалежності замість сотень тисяч 2005-го і десятків тисяч – 2006 року, незважаючи на значно кращі погодні умови, зійшлося триста людей. Утім, схожі настрої панують і серед простих людей, які згадують про Майдан як про величну сторінку в історії України, яка минула вже остаточно. Дивовижно, але історичні оцінки помаранчевих і біло-блакитних політиків щодо Майдану практично тотожні: вони відзначають високу громадянську свідомість людей на «всіх майданах країни» (реверанс у бік прибічників Януковича), але болісно переживають те, що плодами революції скористались неналежним чином. У цьому віртуозному обминанні гострих кутів можна вбачати політичний спадок від батька українського «центризму» - Леоніда Кучми. Поодинокі політики, що дозволяють собі висловлювати категоричні судження з так званих дражливих тем (мова, НАТО, визнання Голодомору та ОУН-УПА тощо), поступово дрейфують на маргінес. У цій атмосфері тотальної гіпертолерантності та декларування абстрактних начебто всеукраїнських цінностей на перший план у конфліктах між політиками виходять не погляди або цінності, а власні бізнесові чи кар’єрні інтереси.
     Цього разу, на відміну від попередніх, світова демократична спільнота значно спокійніше поставилась як до самої політичної кризи в Україні, так і до перемоги Ющенка і Тимошенко, які давно вже перестали викликати сподівання та симпатії у Заходу. Ба більше, європейські чиновники та дипломати не раз натякали на те, що політична нестабільність у країні, часта і не зовсім конституційна зміна урядів та правлячих коаліцій і відсутність чітко визначеного євроінтеграційного курсу віддаляє момент вступу України до ЄС навіть не на роки, а на десятиліття. Адже, поволі наближаючись до Європи за рівнем добробуту та темпами розвитку економіки, Україна ще далека від того, аби дорівнятись своєю політичною культурою бодай наймолодшим державам-членам ЄС...
     Осторонь від виборів 2007 року залишилась і Росія, не зробивши ставки на жодну з політичних сил (що, зрештою, також могло стати однією з причин не досить високого результату ПР). Російські ЗМІ, що поширюються на території України, вели посилену антипомаранчеву і антиукраїнську пропаганду, проте й в агітації за Януковича не переступали меж відносної пристойності. Рука Москви кілька разів крутнула газовий вентиль, яким зазвичай намагається регулювати українську політику, то вимагаючи від України повернути кількамільярдний борг за газ, то знов погрожуючи підвищенням ціни. Проте цей тиск не міг викликати нічого, крім антиросійських настроїв у суспільстві. До того ж, російська влада була зайнята своїми парламентськими та майбутніми президентськими виборами й не мала часу на Україну. Насамкінець зазначимо, що ситуація, коли держава у політичному плані розділена на дві практично рівні половини, баланс між якими доволі легко змінити, вигідна Росії, яка не зацікавлена у зміцненні української влади. Одначе те, що у російській системі політичних координат виглядає нестабільністю й хаосом, немислимими й неприпустимими з погляду цінностей «керованої демократії», насправді є етапом руху українського суспільства до демократії справжньої.


1http://www.newsru.ua/ukraine
2Йдеться передусім про підписання так званого «Універсалу національної єдності», який дозволив під приводом об’єднання України призначити Прем'єром Віктора Януковича.
3 http://www.utro.ua
4 http://www.bbc.co.uk
5 Міністри оборони та закордонних справ в українському уряді належать до так званої «президентської квоти» - призначаються ВР за поданням Президента і зазвичай є «його людьми».
6 Цю версію підтвердив «Газеті по-українськи» депутат-«регіонал» Василь Хара.
7 Умовна частина списку, до якої входять депутати, що гарантовано отримають депутатські мандати.
8 Згодом лідер КУН закликав своїх прибічників голосувати за «НУ-НС».
9 За політологом Вадимом Карасьовим.
10 http://www.cvk.gov.ua
11 http://www.newsru.ua
12Президент звільнив Плюща з цієї посади своїм указом 26 листопада 2007 року у зв’язку з обранням народним депутатом.
13Згідно з українським законодавством, у разі, якщо Верховна Рада не підтримала подану Президентом кандидатуру на посаду Прем’єра, необхідно зробити нове подання (можна – тієї самої кандидатури).
14Орган з матеріального-технічного та іншого забезпечення діяльності Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України, інших державних органів.
15Зміни до Конституції 8 грудня 2004 року, які набули чинності 1 січня 2006-го, перетворили Україну з президентської республіки на мішану, істотно обмеживши повноваження глави держави.
16 http://www.tymoshenko.com.ua
17 Фракцію очолив Віктор Янукович.

Print version
EMAIL
ARCHIVE
2021  1 2 3 4
2020  1 2 3 4
2019  1 2 3 4
2018  1 2 3 4
2017  1 2 3 4
2016  1 2 3 4
2015  1 2 3 4
2014  1 2 3 4
2013  1 2 3 4
2012  1 2 3 4
2011  1 2 3 4
2010  1 2 3 4
2009  1 2 3 4
2008  1 2 3 4
2007  1 2 3 4
2006  1 2 3 4
2005  1 2 3 4
2004  1 2 3 4
2003  1 2 3 4
2002  1 2 3 4
2001  1 2 3 4

SEARCH

mail
www.jota.cz
RSS
  © 2008-2024
Russkii Vopros
Created by b23
Valid XHTML 1.0 Transitional
Valid CSS 3.0
MORE Russkii Vopros

About us
For authors
UPDATES

Sign up to stay informed.Get on the mailing list.